ОГІЄНКО
Іван Іванович (1882-1972)

Випускник Імператорського університету Св. Володимира (1909 p.), визначний учений-історик, поет, громадсько-політичний і церковний діяч, міністр освіти та ісповідань УНР, митрополит Української автокефальної церкви

Іван Огієнко - особистість, яка становить окрасу нації.

Народився І.І. Огієнко 15 січня 1882 року в містечку Брусилові на Житомирщині у бідній селянській родині.

1896 pоку, закінчивши школу першим учнем, Іван разом з матір'ю пішки йде до Києва (75 верст) з наміром вступити до військово-фельдшерської школи, оскільки навчання там було безкоштовним. Закінчивши її курс, Огієнко влаштувався на службу в Київський військовий шпиталь. Проте, розчарувавшись в обраному фахові, 1903 р. І. Огієнко в Острі складає іспити в класичній гімназії, що дало йому право вступити до університету Св. Володимира.

Ще працюючи у військовому шпиталі, Огієнко відчув у собі пробудження української свідомості, яке посилилося і зміцніло під час його навчання в університеті Св. Володимира. З 1905 р. Огієнко починає писати українською мовою. Бере активну участь у науковому і громадському житті, діяльності "Просвіти". Друкується в газетах "Громадська думка", "Рада".

Визначальною подією в житті І. Огієнка стала зустріч з професором університету В. Перетцом, участь у засіданнях його просемінару (1904-1907 pp.) та "Семінару російської філології" (1907-1914 pp.), що переріс рамки гуртка, став відомим центром дослідження літератури давньої Русі. У ньому І. Огієнко опановує основи джерело-, книгознавства, архео-, палеографії, архіво- та бібліотекознавства, формується як учений, найперше - як лінгвіст та історик. Захоплення стародруками, текстологією (дослідженням творчості Іоаникія Галятовського) надасть згодом можливість синтезувати історію української друкованої книги. Саме тоді відбувається його становлення як бібліофіла та бібліографа, врешті як майбутнього редактора й видавця.

1905 р. І. Огієнко вперше долучається до національно-визвольного руху. З 1907 р. він - співробітник, а з 1909 р. - дійсний член Українського наукового товариства у Києві. Протягом 1907-1910 pp. - один із провідних співробітників редакції органу товариства, його "Записок...". З 1908 р. І. Огієнко - член Київського осередку "Просвіти", з 1912 р. - Історичного товариства Нестора-літописця. Енергійно співпрацює в історико-архівних, видавничих, мовознавчих громадських об'єднаннях. Із науковими експедиціями відвідує архіви, книгозбірні провідних бібліотек і музеїв не лише в Україні, а й поза її межами. На наукових зібраннях оприлюднює результати власних досліджень. 1912 р. у С.-Петербурзі І. Огієнко стає членом-кореспондентом Товариства любителів давньої писемності, а в Києві завершує навчання на Вищих педагогічних курсах.

У грудні 1911 р. І.І. Огієнка зарахували професорським стипендіатом історико-філологічного факультету університету Св. Володимира. Він активно займається українознавчою проблематикою. 1914 р. успішно складає всі іспити на звання магістра, а 1915 р. починає читати перші самостійні лекції як приват-доцент кафедри російської мови та літератури університету Св. Володимира. Восени 1916 р. читає новий курс - "Історія східнослов'янського наголосу".

І. Огієнко входить до елітарного кола національної інтелігенції, співпрацює з М. Біляшівським, М. Василенком, Б. Грінченком, М. Грушевським, Д. Дорошенком, А. Кримським, В. Науменком, А. Ніковським, В. Прокоповичем, І. Стешенком, П. Холодним, О. Черняхівським та ін. Вчиться і спілкується з університетськими побратимами Є. Бражниковим, М. Величковським, О. Грузинським, А. Гудзієм, А. Зморовичем, С. Масловим, О. Назаревським, Г. Павлуцьким, Є. Тимченком.

З початком Лютневої революції в Росії старий університет перестав існувати. Починається українізація університету Св. Володимира. Першими почали читати лекції українською мовою Огієнко та Шаровольський.

Весною 1917 р. було створено Центральну раду. Іван Огієнко, як член ради новоствореного Центральною радою Міністерства освіти, виступив з ініціативою про заснування Українського народного університету (УНУ) в Києві. Він розробив новий курс "Українська культура".

У січні 1918 р. І. Огієнко долучається до реалізації нового грандіозного проекту - організації системи вищої школи в Україні, його включено у відповідну комісію, створену на базі УНУ. Врешті 12 травня 1918 р. призначено відповідальним за відкриття філіалу університету в Кам'янці-Подільському, а 22 травня - в. о. ректора майбутнього навчального закладу. На нього покладено обов'язки голови комісії MHO Української Держави із заснування у провінційному місті Державного українського університету.

Згідно з законом Української Держави від 17 липня, затвердженим гетьманом України П. Скоропадським, зусиллями Міністерства народної освіти, насамперед міністра M. Василенка, громадськості міста та завдяки організаторському таланту І. Огієнка 22 жовтня відбулося урочисте відкриття Кам'янець-Подільського державного українського університету.

Професор з 1918 p., І. Огієнко - один із фундаторів і лекторів Української педагогічної академії, що започаткувала систему післядипломної освіти, Українського державного університету в Києві, у когорті тих перших українських учених, які розпочали справу заснування Української Академії наук. Він викладає українську мову в урядових установах, на вищих жіночих, численних педагогічних курсах. Огієнко - делегат і учасник кількох всеукраїнських демократичних форумів, очолює Державну правописну комісію, створену при MHO Української Держави. Ставши помітною фігурою національного освітянського руху, за рекомендацією члена Директорії УНР Ф. Швеця І. Огієнка призначено міністром народної освіти й мистецтва, обов'язки якого він виконував із 6 січня по 25 квітня 1919 р. На цій посаді І. Огієнко послідовно продовжує й поглиблює процес розбудови системи освіти УНР, домагається її демократизації, доступності для усіх верств населення, дбає про забезпечення навчальних закладів професійними, патріотичними кадрами, необхідними підручниками й посібниками, створення в них відповідної матеріально-технічної бази. Продовжує розробку концептуальних основ викладання рідної мови й рідномовного виховання, доктрини єдиної школи України, законопроектів, які впроваджували її засади у педагогічну практику.

15 вересня 1919 р. молодого вченого, співрозробника плану дерусифікації церкви, програми діяльності Всеукраїнської церковної ради, кандидата на посаду керуючого, не створеного за доби Української Центральної ради, Генерального секретарства ісповідань, доповідача на Всеукраїнському церковному соборі, включеного до складу його книжкової секції 1917 p., прибічника ренесансу автокефалії Української православної церкви призначено міністром Міністерства культів (перейменованого ним в ісповідань). Відтоді І. Огієнко причетний до всіх релігійних процесів, що відбувалися на теренах України. Результати його діяльності вражаючі, хоча до певної міри, через об'єктивні причини і суб'єктивні фактори, не доведені до завершення. Зосередивши зусилля на прагненні консолідувати сили священно- і церковнослужителів, передусім на переконанні ієрархів у необхідності відродження національної української церкви, І. Огієнко впроваджує в богослужіння українську вимову, з метою уникнення складнощів, зумовлених етнічним складом місцевості, рекомендує служби проводити церковнослов'янською мовою, створює комісію з перекладу українською мовою Біблії, богослужбових текстів й плідно працює в ній, реформує систему духовної освіти, налагоджує випуск неперіодичного "Вістника міністерства ісповідань УНР", засновує, очолює й редагує упродовж року (квітень 1921 р. - квітень 1922 р.) видавництво "Українська автокефальна церква" (видрукувало накладом близько 100 тис. прим. 28 найменувань листівок і брошур).

Іван Огієнко причетний і до славної сторінки української історії. Йдеться про акт злуки Західноукраїнської народної республіки та Української народної республіки в єдину Соборну Українську Державу, яка відбулася 22 січня 1919 р. Головним уповноваженим Ради міністрів для організації і проведення цього заходу на Софійському майдані столиці Директорія УНР призначила саме Івана Огієнка.

Після поразки національно-визвольних змагань І. Огієнко, сповнений, як і мільйони його співвітчизників, надією на близький перелом подій та політичну, військову й фінансову допомогу цивілізованої Європи і повернення в Україну, й надалі, як член уряду, самовіддано служить народові: 4 квітня - 16 червня 1921 р. він головує в Малій Раді міністрів УНР, продовжує законотворчий процес, регулює на урядовому рівні відносини між українськими відомствами, установами й організаціями, прагне полегшити драматичну долю співгромадян на вигнанні. У статусі керуючого Міністерством ісповідань УНР, у зв'язку з його скасуванням 30 вересня 1922 p., Іван Огієнко завершує політичну кар'єру.

Відійшовши від політичного розбрату, на який перетворювалася визвольна боротьба в еміграції, І. Огієнко з дружиною Домінікою Данилівною, з двома синами та донькою Ларисою, 1921 р., переїздить до Винників (передмістя Львова). За підтримки глави Української греко-католицької церкви в Галичині митрополита Андрея Шептицького, Огієнко 4 листопада 1922 р. отримує, хоч і скромну, посаду викладача (за контрактом) української мови і літератури учительської греко-католицької семінарії сестер чину о.о. Василіян.

Напружено працює науково, 1923 р. обирається членом НТШ - філологічної (мовної), а згодом і бібліографічної секцій, входить до Ліги української культури (ЛУК). Плідну роботу (жовтень 1922 р. - листопад 1925 р.) знаменують розвідки з історії українського друкарства "Іван Хведорович - фундатор постійного друкарства на Україні"; "Друкарська трійця: Фіоль, Скорина і Хведорович"; "Друкар-волиняк Онисим Радишевський"; "Київська митрополитанська друкарня"; "Дерманська друкарня", "Спомини кн. К. К. Остріжського про видання Біблії 1581 р." та ін. Вінцем їх став перший том фундаментального історико-бібліографічного дослідження "Історія українського друкарства" (XV-XVIII ст.), виданий друкарнею НТШ 1925 р. Ним Іван Огієнко ознаменовує 20-ліття своєї наукової праці.

26 листопада 1925 р. сенат Варшавського університету затверджує його кандидатуру на посаді звичайного професора церковнослов'янської мови та палеографії православного відділу богослов'я (п'ять годин лекцій і дві години семінарських занять на тиждень). На суд колег учений виніс вступну лекцію "Церковнослов'янська мова в Литві та Польщі за XV-XVIII ст.", 17 березня 1926 p., разом із керівником відділу, митрополитом Варшавським та Волинським і всієї православної церкви в Польщі Діонісієм (Валединським) засновує неперіодичне видання наукових праць в "ЕЛПІ " (1926-1934 pp.), а з професором університету Р. Смаль-Стоцьким - цикл мовознавчих посібників і розвідок "Студії до української граматики" (1926-1932 pp.). Огієнко - один зі співзасновників і авторів історико-літературного альманаху "Визволення України" (1932), голова Товариства допомоги українським студентам високих шкіл у Варшаві (1929-1931 pp.). До імен двох українців, дійсних членів Польського мовознавчого товариства (Р. Смаль-Стоцький, Б. Житецький), з 1931 р. приєднується ім'я Івана Огієнка. Він - співробітник (на громадських засадах) Інституту дослідження національних проблем у Варшаві, Української загальної енциклопедії, член науково-дорадчої колегії при Варшавській публічній бібліотеці (відділ стародруків), слов'янського інституту в Празі, учасник Першого з'їзду слов'янських філологів, що проводився в цьому місті (1929) та ін.

Згодом Огієнко починає займатися видавничою роботою. 1933 року засновує у Варшаві науково-популярний місячник "Рідна мова", а 1935 р. - журнал "Наша культура". Приступає до видання багатотомника "Бібліотека українознавства".

1937 р. був роком 30-річного ювілею наукової та громадської діяльності Івана Огієнка. Та цього року його спіткало й велике особисте горе - померла вірний друг і соратник, дружина Домініка Данилівна.

Особисте горе та суспільно-політична ситуація в Польщі на період початку Другої світової війни спонукали до важливого рішення - прийняти чернечий постриг. Цьому певною мірою сприяло і те, що українські віруючі хотіли мати свого єпископа з числа українців, мріяли про здобуття автокефалії Української церкви.

6 жовтня 1940 р. І. Огієнко звернувся з прощальною промовою до тих, хто знав його як професора. Духовне наречення майбутнього митрополита відбулося 9 жовтня 1940 р. у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі. І.І. Огієнко взяв собі ім'я Іларіон. Адже саме так звали першого українця, який понад 800 літ тому був обраний на митрополичий престол.

19 жовтня 1940 р. в Холмі на святій Даниловій горі, у стародавньому кафедральному соборі, збудованому ще у XIII столітті Данилом Галицьким, відбувся урочистий акт наречения архімандрита Іларіона єпископом Холмським і Підляським.

Його заходами у 1943 р. у Холмі засновується вища духовна школа, яка незабаром перетворилася у православний центр. 16 березня 1944 р. на Соборі єпископів Варшавської митрополії відбулося висвячення Іларіона на Митрополита Холмського і Підляського. З цією важливою подією його привітав колишній Гетьман України Павло Скоропадський.

Влітку 1944 p., залишаючи Холмщину, німці здійснили примусову евакуацію керівного духовенства української православної церкви, що діяла на теренах Польщі. Перед Огієнком-Іларіоном знову постали питання - як жити? Куди їхати? 18 травня 1946 р. прийшло запрошення на проживання з Канади.

До 8 серпня 1951 р., того дня, коли його обрали першоієрархом Української греко-православної церкви в Канаді митрополит Іларіон плідно працював у парафії Св. Покрови у Вінніпезі. Він - засновник, видавець і редактор журналів "Слово істини" (1947-1951 pp.), "Наша культура" (1951-1953 pp.), "Віра й культура" (1953-1967 pp.), їх популярних бібліотечок, ініціатор створення й голова Українського наукового богословського православного товариства в Канаді (1954), ректор заснованого у Вінніпезі Українського народного університету (1948), декан і лектор богословського факультету колегії Св. Андрея Манітобського університету. 23-30 квітня 1960 р. в Канаді під проводом митрополита Іларіона в церковній сфері православних українців поза межами України відбувається подія історичного значення - підписання акта духовного єднання всіх автокефальних православних церков митрополій: Української греко-православної церкви в Канаді. Української православної церкви в США й Української автокефальної православної церкви на чужині (з центром у ФРН). Огієнко рішуче засуджує політичне керівництво Союзу РСР з його "зматеріалізованою психологією", утискування прав людини, зокрема свободи совісті, нищення пам'яток культури, сповідування руйнівної ідеології, якій протистояти, на його думку, могла лише "єдина Христова наука". Тільки ті, хто вірують, наголошував владика, в існування Бога та живуть згідно з "наукою Христа", мають силу боротися з матеріалістичним світоглядом і його наслідками. Боротьбі з ними, утвердженню високих ідеалів духовності віддав своє життя член УНТ в Києві, НТШ, УВАН, почесний член Британського закордонного біблійного товариства та інших товариств митрополит Іларіон.

Останній період його життя, незважаючи на тягар прожитих років та недуги, позначений інтенсивною творчою працею. Митрополит Іларіон створює низку біографічних портретів подвижників Української православної церкви, вперше складає українську патрологію, збагачує богословську науку історико-канонічними працями, творами педагогічними, літературними й мовознавчими. Останні проходять через усі періоди його життя і творчості. Загальний реєстр публікацій ученого, як засвідчується у вступній статті до збірника матеріалів Всеукраїнської огієнкознавчої конференції (1997 p., Київський міжрегіональний інститут удосконалення вчителів ім. Б. Грінченка), налічує 1848 назв.

Усі дев'яносто літ, відведених Богом, Просвітитель віддав зростанню духовності українського народу, утвердженню національної самосвідомості, служінню державності й Українській православній церкві, розвою широкого спектра гуманітарних наук. Серед його надбань головне й найдорожче - визнання, шана і пам'ять народу.

Матеріали взяті з книги Київський національний університет імені Тараса Шевченка : Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В. Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев, В.Ф. Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. - С. 200-202.

Інформаційно-обчислювальний центр університету

© Всі права захищені 1995-2017

Карта Києва з пошуком